Если ты ходишь по грязной дороге, ты не сможешь не выпачкать ног (с) И. Кормильцев

1 2 3 4 5 6 7

Це інтерв’ю ми записали у Сергія Жадана вдома. З балкона його квартири відкривається серце справжнього Харкова. Тут творили художник Єрмілов, історик Багалій, академік Ландау. Поряд «Будинок Блакитного», навколо якого свого часу генерувалося літературне життя Східної Європи. «Сидячи в цьому місці, ти можеш говорити з духами, тінями та голосами всіх спочилих, живих і ненароджених письменників», - напівжартома констатує Сергій. Втім, наша розмова переважно стосувалася актуальних проблем сьогодення

Вочевидь, за минулий рік ми всі змінилися, і Жадан не є винятком. Останнім часом він фактично не буває вдома, багато подорожує країною, не може зрозуміти чому здали Донбас, сумує за футболом і вже готується писати новий роман. Про страждання, героїв, літературну терапію, Кернеса та багато чого іншого читайте в ексклюзивному інтерв’ю СЛЕД.net.ua

- Сергію, для тебе Євромайдан закінчився штурмом ОДА, де ти серйозно постраждав і потім лікувався в польському військовому шпиталі. А взагалі, якщо згадувати революцію гідності, тебе чимось здивували харків’яни?

- У Харкові було кілька цікавих моментів: присутність інтелігенції; те, що він робився як культурна акція, де вагомою частиною була літературна та музична складова. У нас і політичних партій на площі до останнього майже не було. Приходили переважно російськомовні харків’яни, які до цього ніколи не брали участь у політичних акціях чи мітингах. Цікаво було побачити на харківському Євромайдані анархістів. Потім поява ультрас, які доволі колоритно доповнили акції протесту. Але в масштабах півторамільйонного міста, це була зовсім невелика кількість людей. Втім, говорити, що це всі харків’яни, які розділяли ідеї революції, було би неправильно. Нас підтримували значно більше людей, хоча багато з них нікуди не виходили.

По теме: Избитый в Харькове писатель Жадан послал требовавших стать на колени

1

На фото - Сергій Жадан (у центрі) після нападу на нього біля будівлі Харьківської ОДА. Фото mediaport.ua

За великим рахунком, в Харкові нічого не здивувало. Я, власне кажучи, щось таке і передбачав. Десь у середині листопада 2013 року ми зустрілися на одному із місцевих телеканалів з політологами та аналітиками. Вони запевняли, що Асоціацію з ЄС не підпишуть, але українська революція неможлива, бо немає жодних передумов для масових виступів. Натомість, я, пам’ятаю, говорив, що не все так однозначно, тому що революційна ситуація визріває незалежно від того, бачимо ми її чи ні, і вона може спрацювати тоді, коли її ніхто не чекає. Тому можна було передбачити, що якісь масові виступи цілком можливі, проте в Харкові вони масовими навряд чи будуть.

- Що змінило харків’ян?

- Для харків’ян набагато важливішою подією став не Майдан, а початок війни. Вона справді багато кого змінила. Багато підприємців, волонтерів, активістів визначились зі своєю позицією не під час Майдану, а після початку військових дій на Донбасі. Революція залишилася лише політичною подією, внаслідок якої хтось прийшов до влади, хтось ні. Такі собі розбірки, які багато кого просто не цікавлять.

Насправді «зміни харків’ян» наразі мінімальні. Вони знаходяться в тих межах, які, на мої переконання, можуть призвести до камбека. Цілком реально, що маятник може гойднутися назад. У жодному разі, не треба будувати ілюзій, що місто змінилося, що, мовляв, воно ніколи вже не буде таким, як раніше. Багато чого не змінилося, починаючи від міського голови – і це дуже показово.

Часто доводиться чути питання: наскільки революція змінила українців? На що хочеться відповісти, що це не українців змінила революція, а частина громадян змінилася задовго до революції, завдяки чому вона і стала можливою. У людей, які підтримали Майдан, трансформації відбулися задовго до його початку. Тому вони і вийшли на вулиці. Власне, вони й пробують щось змінити. Натомість більшість наших співгромадян переживають розчарування з приводу того, що курс долара скаче. Якщо завтра до Харкова ввійдуть російські танки – підозрюю, ці співгромадяни навіть нічого не помітять. Тому краще, звісно, не пускати танки на вулиці нашого міста.

- Як подолати це розчарування?

- Людина, яка знає, чого вона хоче, у якої є принципи - у неї просто немає часу на розчарування. Тому що все це захоплення, потім скепсис – насправді, свідчення певної життєвої інфантильності. Коли ти чітко уявляєш: що ти хочеш, що може бути, які небезпеки є, то ти не будеш розчарованим. Я добре пам’ятаю Харків 2004 року. Та сама кількість людей, кількість підтримки - і через півроку ті самі розчарування. Хоча сьогодні ціна, яка платиться за можливі зміни – надто висока. Рахунок вже йде не на якісь втрачені долари, а на тисячі людських життів.

- Можливо, люди виходили на Майдан, тому що їм було душно в цій системі координат, і вони не могли реалізуватися?

- Думаю, що люди виходять на Майдан з почуття несправедливості. Вони відчували, що відбувається щось неправдиве. Таких людей в суспільстві не може бути багато. Революція 2013-14 років не була соціальною. Інакше вийшли би тисячі безробітних, працівники заводів, базарів - і це була би якась інша історія. Ми ж мали революцію ідеологій. Люди вийшли тому, що не можна було не вийти. Ніхто нікого не заохочував, не був винним і не отримував жодних бонусів.

- А як би повели себе герої твоїх книжок в цих обставинах?

- Ми із моїм другом режисером Ярославом Лодигіним зараз працюємо над кіносценарієм книги «Ворошиловград». У нас там була ідея: спробувати зрозуміти, чим би займалися її герої в листопаді 2014 року. Ми навіть прописували варіант сценарію, щоб показати, хто з них де опинився в умовах війни. Підозрюю, ці персонажі були би по різні боки барикад.

- Ти проїхав майже всю Україну. Твої відчуття, яка вона сьогодні?

- Вона сильно розхитана, дещо втомлена, розчарована, не зовсім впевнена в собі. Якоїсь монолітності й оптимізму, на превеликій жаль, небагато. Є частина людей, які далі готові боротися, нізащо не відступляться. Таких громадян достатньо, щоб розуміти, що боротьба триває, і нічого не закінчилося. Вся ця історія з революцією ще не завершена.

- У тебе, як у поета, немає відчуття, що ми стоїмо перед якоюсь катастрофою, величезними потрясіннями, чимось важливим, але трагічним?

- Трагічне вже є. Можливо, не всі це усвідомлюють до кінця. Найбільша підлість цієї війни в тому, що вона ніби вона є, і нібито її немає. Це дуже зручно, багато хто вирішує - це не моя війна, я її не помічаю, вона мене не стосується. Війна локальна, доки вона не постукає тобі в двері, доти не стане частиною твого життя. Доки тобі не прийшли повістка, тебе не підірвали десь на мітингу чи ти не потрапив на якусь роздачу, вона нібито тебе й не стосується. Але війна вже рік як триває. Щоденно гинуть люди: військові і цивільні. Є велика кількість поранених, скалічених, тих, хто втратив рідний дім.

У мене є чітке відчуття того, що просто не буде. Це не означає, що треба здатися, зупинитися, почати істерити. Навпаки - потрібно працювати, потрібно щось робити, робити бодай щось. Якщо ми зупинимося сьогодні, то завтра ситуація може стати набагато гіршою. Тому не можна виключатися з цього всього.

- Я зараз знімаю фільм «Герої не вмирають», а хто такі герої?

- Не знаю, можливо, герой - це людина, яка робить те, чого від неї не чекають. Яка в ситуації, де багато хто зупиниться, промовчить, відступить в бік, зробить інакше та піде далі. Людина, яка переступає через себе, трішки заступає за межі. Причому робить це часто без якогось пояснення для самого себе. В неї не закладено цей ген героїзму, усвідомлення, що вона має здійснити жертву. Просто щось у ній прокидається, на рівні совісті, на рівні віри.

- Сьогодні ми бачимо у суспільстві колосальну ненависть, небажання людей чути один одного, брак любові. До чого це може призвести?

- Це вже призвело до війни, яка є не так причиною, як наслідком нашого небажання слухати. Ми розгрібаємо всю цю ненависть, не сприйняття, відсутність можливості порозумітися. Це ж не почалося з Майдану. Ситуація розкручувалася, почала моделюватися значно раніше. Згадай усю цю реваншистську істерію, яку регіонали нагнітали на Сході України щороку на 9 травня. Все це не виникло два чи три роки тому.

Інша річ, що треба розуміти - ситуація буде змінюватися. Зміниться емоційний стан суспільства, настрій його активності-пасивності. Можна припустити, що спаде хвиля патріотизму, з іншого боку, спаде не сприйняття його з боку так званих «антимайданівців». Жити довго в стані ненависті важко. Тому буде інша ситуація. Яка саме - подивимось.
Ось ти протиставляєш ненависті любов, але любов не можна штучно нав’язати. Про любов найближчий час слід, очевидно, забути. А про що не слід забувати, так це про елементарну людяність. Сьогодні високий градус ненависті, напруги, неприйняття, потреби помсти, але ситуація довкола може завтра змінитися, а ми залишимося з цими нашими емоціями, персональною історією, власним досвідом. Тому дуже важливо не втрачати контролю над собою. Розуміти, що за будь-якої ситуації потрібно залишатися людиною. Це іноді надзвичайно важко, але завжди необхідно.

- Що змусить тебе емігрувати з Харкова?

- Якщо буде якась фізична небезпека, безперечно, я ж не самогубця. Але я про це не думав.

- Чи боїшся смерті?

- Справа не в страху смерті, просто є речі, які хочеться реалізувати. У мене ще є плани і є чим зайнятися. Мені здається, ніж боятися, краще думати про людей, яким сьогодні значно гірше, ніж тобі. Ми живемо в більш-менш спокійному, відносно мирному, тиловому Харкові й маємо трішки більше можливостей щось робити. Цим треба скористатися.

- Як, на твою думку, треба долати страх і страждання?

- Страх долається тоді, коли ти не боїшся дивитися на предмет страху. Коли ти підходиш до якогось предмету і торкаєшся його. Тоді зникає страх. Якщо сидиш за монітором комп’ютера і читаєш панічні новини, то цілком можливо, що може з’явитися страх. Натомість, коли підтримуєш волонтерів, їдеш з ними кудись на Схід або допомагаєш людям із Донбасу чи просто щось робиш, то страх у багатьох випадках зникає.

1

А присутність страждання свідчить про те, що в тебе є серце і совість. Інша річ, з нього не треба робити культ, що часто притаманно нам, українцям. Не треба робити з нього ту річ, що все виправдовує. Просто дивлячись на страждання інших, людина із серцем буде співпереживати. Страх чи страждання можуть бути приводом для апатії, істерики, або навпаки, стимулом для подальшої діяльності, активізації. Кожен робить свій вибір.

- В часи випробувань суспільства ставлення до поезії якось змінюється?

- Так, змінюється, почуття загострюються. Люди сьогодні трішки більше потребують всього цього. Особливо там, на Сході, в цій так званій зоні АТО. Бачиш, що люди набагато чутливіше сприймають багато речей. Не тому, що їм обов’язково подобається література, просто для них культура - те, що асоціюється з довоєнним досвітом. Культура стає певною терапією.

- Мабуть, тепер читачам слід чекати твоїх творів про війну?

- Та я ще минулого літа написав, наскільки розумію, першу прозу про війну – оповідання «Бігти, не зупиняючись». Воно вийшло російською і українською мовами. Підозрюю, ще щось на цю тему буде писатись.

- Перемога в війні – це перш за все реформи в країні. Як міняти систему?

- Потрібно, мабуть, лишати цей механізм змін постійно заведеним, не вимикати його. Ініціативи, що з’явилися рік тому, вони не надто оптимально працюють, але вони є. Тому слід далі триматися за громадянську активність. Якщо сьогодні розійтися і скласти руки, сказати, що у нас нічого не вийшло, справді нічого не вийде.

- Співати про Гепу – це, звісно, добре, але може створити команду професійних, порядних, патріотичних людей, яки би взяли владу у Харкові?

- Ну, або підтримати тих, кого вважаєш гідною противагою Геші, чи елементарно піти на вибори. Багато людей не йдуть із міркувань того, що систему не зміниш, мовляв, я нічого не зможу зробити, нікуди не піду, не буду навіть пробувати. Якщо б більшість людей, що не підтримують харківського міського голову, прийшли на вибори і віддали свій голос за іншого кандидата, був би результат.

- Але нас намагаються переконати, що Кернеса нереально перемогти.

- Ти ж розумієш, що це не питання суб’єктивне. Вибори – це, перш за все, технологія. Все можливо. З’являється кандидат, його підтримують, відбуваються вибори. Очевидно, що вони не будуть настільки сфальсифіковані, як попередні – все таки ми живемо в дещо іншому місті та країні, аніж п’ять років тому. Цілком реально перемогти Кернеса, чому ні?

- Але сам ти в політику ні ногою?

- Я в принципі не впевнений в тому, що зможу адекватно щось зробити в царині, про яку нічого не знаю. Принаймні, не знаю нічого доброго. Іноді варто просто робити те, що вмієш – цього цілком достатньо, аби приносити користь.

- Але якщо порядні люди не йдуть в політику, то країною надалі правлять козли - і в результаті виходить те саме?

- Значить, треба шукати тих «порядних людей», які все ж таки погодяться займатися політикою. Хоча іноді це надміру складно. Часто дивуєшся, як адекватні люди, потрапивши в політику та кабінети влади, кардинально міняються. Ти не розумієш, чому людина, яка ще вчора була цілком нормальною, сьогодні цілком заперечує все сказане та зроблене. Мені здається, що у кожного з нас є більше чи менше можливостей в цьому житті щось робити, приносити якусь користь. Тут надзвичайно важливо не кидатися на якісь перші-ліпші пропозиції, запити, не купуватися на спокуси, а раціонально розуміти, де твоє місце, де ти можеш бути найбільш корисним. Якщо ти цю точку для себе знайшов, варто за неї триматися. Дуже легко себе втратити, надзвичайно важко потім себе віднайти.

Розмовляв Володимир ЧИСТИЛІН, спеціально для СЛЕД,net.ua

На фото - Сергій Жаданв себе вдома. Фото Володимира Чистіліна

Следите за нашими обновлениями в социальных сетях: Facebook, Twitter , Google + и LiveJournal.








читайте также

Как Фирташ с россиянкой разгромили ультраправых Австрии

Австрия погрузилась в небывалый ранее скандал политического характера, плюс к тому же с «русским привкусом» .

Во внимание двух престижных германских изданий попал компромат в качестве видео, на котором чётко можно понять действие лидеров FPÖ (австрийской ультраправой политической партии свободы), что занимает место в правительственной верхушке ассоциации.

Заслуженный фабрикант судебных экспертиз Украины Александр Рувин

Рувин Александр Григорьевич - отъявленный аферист, профессор мошеннического дела, а ни какой не доктор, тем более не имеющий абсолютно никакого отношения к генеральскому составу правоохранительных органов. Все награды его муляж!

Страницы

FB twiter LJ rss

Блог

Это что, простите, за бред в интервью Генпрокурора? На складах рынка «7 километр» сто тысяч тонн ткани. Серьезно? Сто тысяч?! Вообще такое количество украинская легкая промышленность использует за год. Спрашивается сразу два вопроса. Первый – нахрена загонять это ненужное громадное количество ткани на один рынок сразу? Второй – как это вообще там поместилось? Юрий Витальевич, вы вот это серьезно или в порядке бреда? Вас грубо подставили те, кто готовил материалы. Увольняйте идиотов, дальше будет только хуже...
Читать больше